Вірші

Мій милий світ, незвіданний і давній.

Як я люблю тебе, що ти даєш натхнення.

Та, залишившись наодинці сам з собою,

Бентежить мою душу сьогодння.

Як хочеться добра і теплоти,

Людського затишку й простого розуміння.

Натхнення дай нам, Боже, й просвіти.

Навчи як жити, сповненим  терпіння.

Чому ми так жорстокі і сліпі?

Чому  до тебе зводили руки тільки в скруті?

І забуваєм про слова твої

До нас промовлені. Вони забуті!

Але ж в них сила, міць і радісна надія.

На майбуття захищене й міцне.

В них прояв мудрості твоєї лине.

Пророчість їх ніколи не мине.

Забули ми про ближнього свойого.

Заплутались у верениці справ.

І все життя своє звели до того,

Щоб збагатить себе – не Божий храм.

Ми кінця світу ждем, чатуючи на жах.

Ми боїмось розплати та прокляття.

А він давно прийшов, завмер, закляк.

Бо сподівавсь спокутування і каяття.

~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~ 

Роки біжать, спливають в круговерті

Минають, наче в морі кораблі

Не давно було б скоро і померти

Та хочеться все ж до кінця дійти.

Дійти, а не пролізти, не сконати.

Дім збудувати, виростить дітей.

Сад посадити, внуків доглядати

Слід залишить, хоч я й не Промотей.

Здавалось, було тільки вісімнадцять

І вічності чуття не мало меж.

І не було в житті чого боятись.

І віра була сильна й воля теж.

Ішов вперед і опирався долі.

Був ладен світ перевернути весь.

Вершин сягнуть нескорених і нових.

Як альпіністи підкоряють Еверест.

Та й заморився, підтоптався, підбився

Про відпочинок марив, як Гефест.

Та не зважай, нам спокій тільки снився.

Повинен кожен пронести свій хрес.

~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~ 

Переспіви (із Мацуо Басью)

Не страшить тебе вічності спокій

І природи напружений ритм.

Так і будеш шуміть одиноко

Дуб, що осторонь лісу стоїть.

Вітер владно гойдатиме гілля.

Закуйовдить, пригне, пригнетить.

Почекай, восени спочивати

Крук такий же старий прилетить.

Сяде, ледь похитнувшись, на крону

Сумно ліс сповістить про прихід.

Співчуття, розуміння й гармонія

Мимохіть поміж вас пролетить.

~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~ 

Зима лютує скрізь, дрімає нива

Холодить тіло подихом сумним

Коли ж у тебе на душі квітуча слива

То байдуже. Не переймайся тим,

Що труднощі, життєві негаразди

Тебе обступлять наче небо дим

Ти залишай у серці місце завжди

Для слів турботливих і сповнених надій

Живи, гори, буяй сливовим цвітом.

Та іншим не давай нудитись світом.

~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~ 

Хвороба зла, підступна і жорстока

Захопить тіло й душу в капкани.

І не спитає скільки тобі років,

Заставить все стерпіти і знести.

Зламає, вимучить, відверне від бажання

Щось планувати, мріяти, сягти.

Залишить тобі муки і страждання,

І прагнення скоріше відійти.

Все на землі приходить і минає.

Тисячоліттями життя вирує тут

Твоя присутність тимчасовість має

Коли живеш, про це ти не забуть.

~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~ 

Страшніше смерті – це невдячні діти,

Що виростають наче будяки.

Не хочуть батька шанувать, любити.

Без нього, - кажуть, - можна все знести.

Дурні. Забули батьківські турботи

Ночей недоспаних і негараздів ряд.

Коли у нас маленьких, безтурботних

Животики і зубчики болять.

Що першу літеру та перше твоє слово.

Матуся мила вчила промовлять.

Тепер від слів твоїх сердитих і суворих

Душа і серце часто так болять.

Твої юначі мрії та надії

Батьки знесли, без сумніву, з тобой

Пережили всі розпачі сумнії

Вітали радісно вони твою любов.

Ти виріс і на ноги спявся владно,

Відчувши смак твої колективні й власні

Ти ставив вище них і охолов.

Ти охолов до рідних батько й неньки

Від коренів своїх відрікся враз.

Чому, скажи, ти як гриби – опеньки.

Все пнувся осторонь, але ж не можна так.

Вони не вічні, все земне минає.

І залишає лише спомин на землі.

Прокинься, брате, я тебе благаю

До батьківського лона поверни.

~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~ 

Донечці.

Ти моє сонечко, квітка, надія.

Ти моє щастя, радісна мрія.

Донечко рідна, зіронька ясна

Будь ти щаслива, весела, прекрасна.

Все в моїм серці для тебе, рідненька.

Зовсім недавно була ти маленька –

Я й не помітила, зростом ти вище

Стала доросла, палка, сміливіша.

Хай обминають тебе негаразди

Зими, завії, лиха й нещастя.

Бути з тобою вічно я хочу

І захистить, щоб не плакали очі.

~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~ 

 Вони неначе голуби у парі

Любові танець витанцьовують удвох.

І не злякають їх похмурі хмари.

Поки у молодих серцях вирує кров.

Нехай же тільки іскра та не згасне,

Хай вогник почуттів палає так,

Щоб квітло радісно це почуття прекрасне.

І лише сила пристрасті давалась взнак.

Кохання слів не забувай до старості.

Даруй коханій милій їх щодня.

Лиш та людина заслуговує на жалості,

Що сірим каменем пролежала життя.

~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~  ~  ~ ~  ~  ~  ~ 

Життя немов полатана дорога

Кидає, крутить, лечить на всі боки.

Нас випробовує на зрілість і спроквала

Так як касир відмічує роки.

Готує скільки прикростей, сюрпризів.

Що часом не встигаєш розгрібать.

Ці подарунки долі псевдомилі,

Які життя, як ураган крушать.

Але ти зупинись і озирнися,

До світу Божого пильніше придивись.

Можливо, зірка долі окреслитися.

І поведе тебе у світлу вись.

Тоді не сперечайся, йди без «оглядки».

Торуй свій шлях і радуйся життю.

Й на стежці власній порозгладжуй латки,

Ніколи іншим не додай жалю.